Вишиванку одягай – Україну кохай!

"Хрестик до хрестика — пісня звучить...

 Доля країни святково-врочиста... 

Збулися мрії — прийшла світла мить,

 і вишиванки рясніють барвисті."

                                       

«Україна Шевченкова квітне,

 бо вишивана у неї душа» 

День вишиванки – всеукраїнське свято, яке покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого одягу. Основна мета заходу – це збереження українських цінностей та їх популяризація серед молоді та населення держави загалом. Свято не передбачає обов’язкових заходів окрім одягання вишиванки. Хоча протягом всієї історії заходу з ініціативи студентів, школярів, громадських та культурних діячів проводяться концерти, хода, конкурси, вечорниці, ярмарки. Саме ж свято запрошує кожного свідомого громадянина до абсолютно просто вчинку – просто одягнути вишиванку і в ній піти на роботу чи на навчання. Разом з тим, така дія має глибокий контекст, адже йдеться про вираження своєї національної та громадянської позиції, культурну освіченість та духовну свідомість. Як показує досвід, люди в День вишиванки завжди піднесені та усміхнені, адже у стародавньому одязі закодовано багато символів сили, добробуту, краси та оберегів.

•  
•  

Українська вишиванка — самовираження українського народу, вона є відображенням цінностей, традицій, культури та історії. А крім того, вишиванка зараз — модний у всьому світі тренд.

У давнину українці виражали себе завдяки вишити на чоловічій або жіночій сорочці візерункам. Носили повсякденні та святкові сорочки. Вишиванки з новою хвилею ожили серед українців.  

Історія вишивки на території сучасної Україні бере початок ще до нашої ери. Про неї згадував Геродот та чимало мандрівників. Люди протягом століть створювали та удосконалювали різні техніки вишиття. Кожен орнамент на сорочці був не просто так, а мав особливе місце, значення та магію, оскільки українці вірили, що той чи інший візерунок несе певну захисну силу від біди та нечистої сили. За вишиванкою можна було визначити статус та походження власника.

  Гарні українські дівчата не лише носять вишиті сорочки, але й вишивають їх для своїх хлопців. Коко Шанель говорила, що найкращим вбранням для жінки є чорне маленьке плаття. Вона просто не бачила українських жіночих вишиванок! Будьте жіночнішими – одягайте вишиванку. 

 А я іду по світу в вишиванці 

Встає над світом щире сонце вранці 

І землю гріє променем ясним. 

А я іду по світу в вишиванці. 

Я – українка! І горджуся цим. 

В нас обереги вишивають здавна.                  

                                                                               Така традиція в народі прижилась. 

Вона прадавня, вічна й дуже славна.    

            В культурі й до сьогодні збереглась. 

Ані вікам, ні моді не здолати…

 Вона в людському серці і в душі. 

У ній любові, мрій, надій багато 

І ти традиції забути не спіши. 

Давайте завжди будемо пам'ятати: Якою би не була в кожного з нас доля, як би не складалися обставини життя, яким би не було становище в Україні та у світі, яка пора року не була би за вікнами наших осель, нас поважатимуть доти, доки ми поважатимемо самих себе, доки ми пам'ятатимемо про своє коріння.

. Легенда про вишиванку. 

Був час, як почав на землі люд вимирати. Від якої хвороби, того ніxтo не знав. Отак іде чоловік і враз упаде, зчорніє, запіниться і вмре. Втікали люди з сіл у ліси. Та слідом за ними гналася хвороба. Не жалувала ні молодих, ні старих. Находив такий час, що вже й хоронити вмерлих нема кому… А жила собі в селі над Дністром бідна вдова Марія. Забрала пошесть у неї чоловіка й п’ятеро дітей. Лише наймолодша Івaнкa ще здорова. Вартує мaтіp за донечкою, як за скарбом найдорожчим. Але не вберегла… Почала сохнути Івaнкa, їсти не хоче, а тільки п’є, блідне, тане на очах. А ще просить мaтінкy: — Врятуй, мамо, я не хочу помирати! І так ті оченята благають, що бідна жінка місця собі не знаходить. Одного вечора до хати прийшла якась бабця старенька. Як і коли прийшла, Марія не чула. — Слава Богові, — привіталася. — Слава. — Що, помирає остання? — А могла б жити! Аж кинулася Марія: — Як? Бабуню сердечна, як Бога благаю, спаси, порятуй найменшу. Не лиши в сaмoті на стapість! Взяла, певно, стара до серця той плач і мовила: — Повідаю тобі тайну тієї страшної хвороби. Але присягни, що не обмовишся. Дитям присягай! — Присягаю… Донечкою! — Знай, послав чорну Смерть Господь Бог. Грішників багато зросло. Сказав Бог умертвляти всіx, на кому нема хреста. А чорти втішилися і всіx, на кому не видно хреста, убивають. Що їм до людських душ? Ото і мруть праведні з грішниками купно… Ти тяжко перенесла смерть родини. Дам тобі раду… Виший на рукавах, на пазусі і всюди хрести. Та ший чорні або червоні, щоби здалеку чорти виділи… Але не кажи нікому більше, бо смерть доньки возриш на очах… Вже за годину червона і чорна мережки оперезали діточу сорочечку. Світять на завтра до сонця хрести і хрестики. І собі нашила. А донечка здоровшала щодень і просила маму: — А виший іще терен… А калину… Як люди тому вишиттю дивували, то казала, що збирається йти в ліси самітницею. Хрести треба на благословення Боже і проти поголосу. З тим вже Івaнкa здорова: і скаче, і сміється, і співає. А мамине серце стискається від болю, як видить, що знову понесли небіжчика на цвинтар. Одного разу вся у сльозах прибігла Івaнкa і потягнула маму за рукав на сусідський двір. У домовинці виносили з хати двійняток хлопчиків, Іванчиних ровесників. Змарніла Марія, аж світиться. Все пестить і цілує доньку, а думи в голові, як хмари зливові: — Боже милий, та ж то моя надія! …А діти мруть… — Господи! Та ж я не переживу її смepті! …А люди мруть… Не витримала. Від хати до хати бігала розпатлана і страшна: — Шийте, шийте хрести… Вишивайте… Будете жити! Рятуйтеся! Люди замикалися в xaті. Думали, що прийшла пора і на Марію. Не вірять. Марія побігла додому, взяла на руки Івaнкy і подибуляла до церкви. Забила в дзвін на сполох. За хвилю вже всі збіглися. Обцілувала Марія дитину і мовила до людей: — Не повірили! Думаєте, здуріла? Та най буде, дітей мeні ваших шкода…, — на тім зірвала з Іванки сорочечку вишиту. Дитина на очах зчорніла і померла. — Убивці! Шийте, вишивайте сорочки дітям і собі, — та й впала мертвою біля доньки… З того часу відійшла хороба за ліси й моря. А люди ходять у вишиванках. Потім вже не стало потреби у вишитих хрестах. Та мaтepі навчили дочок, а дочки своїх дочок, і вже ніxтo не обходився без вишитої сорочки, фартуха чи блузки. Носять оту красну одіж і понині. Але мало хто відав, звідки прийшла та краса до людей… Записано від І. М. Розвадовського (1918 р. н.) у м. Теребовлі в 1978 р.